Послання нащадкам 22 сторіччя

Ця територія вважається загубленою, бо це єдина містовина, яка залишилася від предків 21 сторіччя. Як нагадування про помилки, яких скоїло людство. Ось, біля дерева, ясно видніється яма від розривної бомби, а трохи далі вже висохла, забруднена відходами, річка. Два хлопчики, гуляючи цим «історичним» парком, побачили невеличкий блиск, ніби у самому дереві. Коли вони підійшли ближче зрозуміли, що у дуплі  схована невеличка шкатулка. Дитячий інтерес змусив  відкрити її. На дні, згорнений охайним трикутником, лежав, вже пожовтілий папір, а на зворотньому боці був підпис: «Валерія, 2017 рік». Сівши на лавочку, хлопці прийнялись читати.
«Привіт, мене звати Валерія і я з України. Не знаю де опиниться моє послання через рік, десять  або сто. Можливо воно згниє вже через тиждень, або мені пощастить та йому  вдасться виконати свою роль і хтось знайде його. Що ж, сподіватимусь на другий варіант. Настанови, що я вам дам, допоможуть зробити вам те, про що моє покоління лише мріяло, бо не могло або не хотіло побудувати і жити у гідній державі без ніякого жалю.
По-перше. Ніколи не вважайте, що ваша думка нічого не значить, а вам не під силу змінити усталені підвалини. Ви можете зробити що завгодно, якщо дійсно захочете цього. Не смійте сумніватися у своїй силі. Не має значення ваш соціальний статус чи матеріальні статки. Іноді достатньо однієї людини, щоб змусити світ змінитися.
По-друге, не живіть за девізом: «Моя хата скраю - нічого не знаю». Завдяки йому виросли маніпулятивні, жадібні та безжальні люди. Такі ніколи не зможуть побудувати суспільство, яке буде жити, не знаючи слів «страх» та «біль», де смерть не буде постійним супутником. Не будьте байдужі до чужої біди, не повертайтесь спиною до тих, хто потребує допомоги. Пам’ятайте, наша сила у єдності!
По-третє, найголовніше - любіть свою державу, не потребуючи нічого натомість. Бо вона, по суті, лише оболонка, яку наповнює кожен громадянин. Все залежить тільки від нас самих. Що ми туди вкладемо, те й отримаємо натомість. Якщо кожен з нас подарує від себе трошки любові, чесності, працелюбності - то, згодом, наша держава стане гідною для кожного, і на запитання: «Звідки ти?» ми зможемо з гордістю відповідати: «Я з України та пишаюсь цим!».
Як на мене, якщо у мій час кожен жив би за цими правилами, то ми змогли б більше придбати, ніж втратити.
З побажаннями на краще життя, Валерія»

Валерія  Пєтранова, журналіст студії «Юн-прес»

 
Жити по-українські

Наші партнери

Громадське радіо та ТБ