Бажання йти на парламент

Андрій Парубій про головні суперечності й спокуси української політики, головні ідеологічні табори в парламенті, війну, лобізм і геополітику з "Тиждень". Минуло три роки від Революції гідності. Що з тієї картинки, яку він собі тоді малював, матеріалізувалося в українській політичній дійсності, а за чим шкодує?

— Аналізувати Майдан можна під різними кутами зору. Хтось каже, що долар був по 8, а зараз по 28, хтось каже, що Україна мала одну територію, а нині частина окупована і запитує, який сенс.. Для мене той кут зору незмінний і під час Майдану, і зараз. Він охоплює набагато більший період, ніж три роки. Нині ми відзначаємо сторіччя створення УНР. Я, як патріот та історик, саме під цим кутом розглядаю всі події. 100 років триває ця війна. Майдан, АТО і теперішні події — її етапи. Детально про­аналізувавши, побачимо, як багато аналогій між тим періодом і сьогоденням. А порівнюючи їх, значно легше давати оцінку тому, що відбувається. Хочу нагадати, що перші добровольці — це 1914 рік. Перша світова війна, в австрійський армії дозволяють створення першого українського підрозділу. Тисячі найкращих, уся еліта, вихована в «Пласті», «Січі», «Соколі», іде добровольцями. Через 100 років той самий добровольчий рух, ті самі люди, які визначають хід війни.

У вирі світової війни з’явився шанс створити Українську державу. 100 років тому, коли в Києві проголошено УНР, у Харкові створюється більшовицький уряд, який запрошує російські війська в Україну. А куди поїхав Янукович після Майдану? На з’їзд до Харкова. І далі запрошення військ РФ на територію України. Усі 100 років той самий сценарій, той самий ворог, та сама імперія. Під різними назвами: царська Росія, СРСР, РФ, а суть та сама, імперська.  Як і мета щодо України — повне підпорядкування імперії.

Мотивом Майдану був не тільки протест проти непідписання угоди з ЄС. Усе набагато глибше. Це масова громадянська дія, що унеможливлювала входження до Митного союзу з Росією, фактично в нове колоніальне утворення. Непідписання Угоди про асоціацію з ЄС означало, що за дуже короткий час Україна, як і Білорусь, стає придатком РФ. Тому і Майдан, і АТО для мене є елементами тієї самої національно-визвольної боротьби за державність. А уроки 1917–1919-го є ключовими й дають відповідь на запитання: чому не вдалося втримати українську державність тоді та як не допустити тих помилок сьогодні?

Головний аспект — протистояння між українськими лідерами. Пам’ятаємо багато яскравих постатей того періоду: Винниченко, Грушевський, Петлюра, Скоропадський, Болбочан, якого називають українським Наполеоном, і Коновалець, у майбутньому засновник УВО й голова ОУН. Усі - визначні особистості. Тільки те, що багато хто з них політичні інтереси та особисті амбіції поставив вище від держави й почав боротьбу між собою, призвело до втрати української державності. Але я назву й інші приклади: Міхновський, Донцов, Липинський залишили свої партії й пішли в уряд Скоропадського, туди, де творилася держава, продемонструвавши принцип, що держава вища за будь-який політичний інтерес та особисті амбіції. З них сьогодні маємо брати приклад. Бо розбрат і внутрішнє протистояння призвели до того, що російські війська (все було подібно до того, як сьогодні) взяли Київ. Тому перший урок — не допустити протистояння всередині політичного керівництва. На відміну від попередників ми, не маючи армії, спецпідрозділів, таки змогли перебудуватися, стримати агресію і, понад те, перейти в контрнаступ та визволити значну частину окупованих земель. І зараз крок за кроком посилюємо позиції. Це наша успішна сторінка. Не дійшов окупант до Києва, хоча його танки стояли дуже близько - під Черніговом.

Друга річ — армія. Століття тому її не змогли організувати на високому рівні. Більшовицька агітація деморалізувала цілі підрозділи. Прості хлопці-крутянці з-за парт пішли на передову. У наші дні добровольці стали ідеологічною основою на передовій, і армія в час війни була перебудована по-новому. Зараз майже всі комбриги — нові люди, які пройшли бої. Повністю змінені військова еліта та ідеологія армії. Сьогодні без перебільшення маємо одну з найсильніших армій у Європі, яка пройшла бої, володіє сучасною тактикою, і цей досвід нині переймають вояки НАТО.

Третя — міжнародна підтримка. Сторіччя тому вона була цілковито програшною. Міжнародне співтовариство не стало на бік України, ми не змогли донести своє бачення і повністю програли цей рівень. Сьогодні весь цивілізований світ об’єднався довкола України. Ніхто не міг уявити, що всі держави ЄС проголосують за санкції. Нам вдалося цього домогтися. Крок за кроком санкції проти агресора продовжуються, хоча нам казали, що цього більше не буде.

Це ті ключові фактори, які були причиною програшу 100 років тому. І сьогодні ми їх вивчили, втримали державність, не допустили реалізації агресивних планів Путіна. Тільки під таким кутом зору я дивлюся на теперішні події і на те, як необхідно діяти.

Хтось скаже держава — формальність. Нагадую: у результаті втрати української державності 100 років тому стався Голодомор, у якому загинули мільйони українців. Державність не формальна ілюзія. Це безпека кожного громадянина, захист усіх українців.

Ви не шкодуєте, що в часи Революції гідності зробили щось не так? Зокрема, не сформували із Самооборони свою політсилу.


— Це вічна дискусія «а що, якби…» Я дивлюся за результатами. Ми змогли досягнути базових речей, а отже, робили правильно. Ви кажете про ще одну політсилу, а я провів аналогію між Донцовим і Винниченком. Орієнтуюся на тих людей, які головним прі­оритетом ставили державу, а не партію та політичні цінності. Багато партій було тоді і є зараз, а держава одна. Вона має бути цінністю. Чи ефективні були керівники? Хтось провалювався, були й такі. Але критична маса тих, хто розумів відповідальність у той час, проявила твердість. Усі ті, кого називають хунтою. Твердість, необхідну для того, щоб зупинити агресора, стримати дестабілізаційні процеси в країні. Зараз, як і століття тому, противник діяв за тим самим сценарієм: війська ззовні, дестабілізація всередині, деморалізація військових підрозділів. Згадайте повстання на «Арсеналі», яке зупиняв Коновалець, розуміючи, що дестабілізація держави не менш небезпечна, ніж зовнішні фактори. Згадайте, як після Майдану місяцями не було на вулицях міліції.

Посольство РФ ви­їхало і сказало, що буде погром, бо в країні хаос і хунта. Тоді бійці Самооборони за моїм наказом взяли під конт­роль урядовий квартал, дипломатичні представництва, всі ключові підрозділи і втримали їх. Хоч емоції після Майдану ще не вляглися, багато хто хотів захоплювати вже порожні приміщення органів влади. А ми казали, що має бути спадкоємність влади, не можна допустити хаос, і таки втримали порядок.

Чи відображає, на вашу думку, нинішній склад парламенту, обраний через півроку після Революції гідності, у ситуації протистояння збройній агресії РФ, настрої і стан українського суспільства?

25 років в українському парламенті було два табори, які між собою протистояли. Тією чи іншою мірою проросійський і проукраїнський. Проукраїнський був спочатку невеликий — «Народна рада», 150 осіб. Після Помаранчевої революції сили зрівнялися. Тоді, напевне, відбувся перший бій цієї війни — харківські угоди, коли проросійський табір не мав голосів і змушений був перекуповувати тушок. Символічна річ — вони були з георгіївськими стрічками, а ми з блакитно-жовтими.

Ви тоді чи не єдиний билися…

Так, це був мій бій, мій перший бій у тій війні. І дуже шкода, що ми не змогли їх тоді зупинити. Сьогодні в українському парламенті понад 300 депутатів, які більшою чи меншою мірою (можна дискутувати) сповідують проукраїнські, проєвропейські принципи. За цією ознакою ділиться парламент. А не коаліція — опозиція. І тому він з усіх питань безпеки, євроінтеграції, боротьби з корупцією голосує незалежно від того, хто є чи не є в коаліції.

Тож чи відображає ВРУ українське суспільство? Концептуально так. Відображає ті загальні настрої, які панують у ньому.

Можуть бути дискусії щодо рейтингів, бо політсили, які перебувають при владі, завжди матимуть тут мінус. Доводиться здійснювати реформи в усіх сферах життя одночасно, і не всі вони популярні. Польща, Чехія, Словаччина проводили реформи, які переважно складалися з тих самих моментів, що й у нас: підвищення цін на газ, комунальні послуги та підняття пенсійного віку, у 1990-х роках. А нам доводиться робити ці непопулярні кроки зараз. Звичайно, вони ніколи не додадуть рейтингу. Звичайно, є багато помилок, зокрема кадрових. Багато старих схем діє і далі. Чи боремося ми проти них? Так. Відсікли законодавчо одного олігарха від монополії над нафтою, другого над газом, третього над електроенергією. Створили антикорупційні органи, які ведуть боротьбу проти старих схем. Ми створили механізми й структури, які можуть це робити. Змогли перейти на той рівень, коли можливо вдвічі підняти мінімальну зарплату. Пройшли найнижчу точку, і ця тенденція тільки посилюватиметься. Українська економіка, яка була на межі дефолту, нині на етапі розвитку. Знову ж таки, мабуть, не такого швидкого, як хотілося б. Але яка ще з країн, ведучи воєнні дії, домагалася підняття економіки, коли величезні кошти спрямовуються в оборонний сектор.

Якими сьогодні є основні політичні течії в парламенті? Не фракції, а саме політичні та ідеологічні течії, які можуть бути представлені в різних фракціях. Чи український парламент — це лише клуб лобістів бізнесу вкупі з лобістами інтересів інших країн, передусім Росії?

— Моя відповідь буде продовженням попередньої. 25 років в Україні відбувалось і відбувається досі, зок­рема й на рівні парламенту, протистояння проросійських та проукраїнських сил. Тут є цивілізаційно-світоглядний поділ. Від НРУ до «Нашої України», яка всіх об’єднала. Об’єднання задля зупинення російських впливів, які чинилися через інший табір. І тому в Україні ще не відбулася політична структуризація. Можливо, вона ще й не могла відбутися, адже тривала національно-визвольна боротьба. Якщо, умовно, у Польщі можуть бути дискусії з приводу підняття-зменшення податків, з приводу реформи охорони здоров’я, але відсутні дискусії щодо ключових питань існування держави (як і у Франції, Німеччині чи Італії), то ми лише зараз наблизилися до того етапу, коли маємо не хитання, а 300 голосів. А в наступному парламенті, може, буде й більше тих, для кого пріоритетні питання зовнішньої та внутрішньої політики є однаковими: НАТО, ЄС, Українська держава, українська ідентичність. У тому аспекті, на мою думку, і була затримка в еволюції політичної культури та політичної структуризації. Більшість наявних політичних сил можна визначати радше за належністю до табору, аніж за ідеологічною належністю.

Чи є в парламенті представники певних олігархів? Так, є. Старі схеми залишилися. Чи є ті, які орієнтуються на Росію? Так. Але, нагадаю, це той парламент, що проголосував закони, котрі відсікли всіх ключових олігархів від монополій. І це дає підстави говорити, що їхній вплив на парламент не те що не визначальний, а не йде в жодне порівняння з тим, що був до Майдану. Всі антикорупційні закони проголосовані в нинішній Раді, нинішньою проукраїнською, проєвропейською більшістю. Певні впливи лишилися, але вони не позначаються на ключових рішеннях.

Очевидно, політична структуризація буде. Хоча треба визнати, що і в Європі відбуваються непрості процеси, де консервативний напрям, як маятник, здобуває дедалі більшу популярність, і це позначається на Україні.

Якими ви бачите запобіжники впливу бізнесу на владу? Чи можливо ліквідувати вплив ФПГ у парламенті? Якими є політичні та ідеологічні погляди цих ФПГ?

Є, звісно, російські бізнесмени, які намагаються впливати на Україну за допомогою економічних важелів. Це представники країни-агресора, що пробують монополізувати певні галузі й через бізнес виконують функцію агресора. Багато й індиферентних, для них головне — бізнес. Звичайно, є і ті, які визначилися й стали на бік України. Значною мірою тому, що тут їхній бізнес, вони розуміють: існування Української держави — це запорука і їхнього успіху. Тим більше вони знають долю російських олігархів, яких у Лондоні знаходила рука Кремля. Але якщо узагальнювати, то, звісно, для бізнесу, за законами Ману, фінансовий інтерес буде ключовим і визначальним.

Щоб розділити бізнес і політику, потрібна низка заходів. Депутатів не виписують із Місяця, а обирають. І тому політична культура суспільства — один із важливих елементів. Коли люди кажуть: «У вас там у владі стільки олігархів», а потім олігарх приїздить на округ, роздає 200 грн до виборів і 200 грн після (якщо пройде) й потрапляє в парламент, виникає питання – тож, як він там опинився? Тому тут комплексна річ. Я брав участь у багатьох виборчих кампаніях і бачив жахіття, коли люди стояли в черзі, щоб отримати ті гроші, не бажаючи розуміти, що потім із їхніх же кишень буде вкрадено значно більше.

Інший момент — законодавство. Е-декларації — ­це дуже сильний удар, який у багатьох відіб’є бажання йти в парламент. Знаю чимало тих, хто каже, мовляв, нас більше не цікавитимуть такі публічні роздягання. Але найголовніше: роль олігархів у країні повинна ставати меншою. Завдяки загальним зусиллям. Я навів приклади відсікання їх від монополій на ринки, які давали надприбутки. Порядний олігарх в Україні мав певне представництво в парламенті, величезний фінансовий ресурс та обов’язково свій телеканал. Ну і футбольну команду як важливий атрибут. Кожна наша антиолігархічна дія оберталася штурмовою атакою проти тих, хто її проводив, і через ЗМІ зокрема. Звідки ці надприбутки? Із корупційних схем. Відрізати від них — оце й буде витіснення людей, яких ми називаємо олігархами, у категорію «бізнесмен», «підприємець». Не стане надприбутків від ведення корупційних схем — не буде можливості утримувати телеканали, футбольні клуби, політичні представництва. Відсікати й руйнувати старі схеми, вибудовуючи прозорі відносини в економіці, — ось спосіб змінити систему.

Яким сьогодні є фактичний вплив голови ВР на перебіг роботи парламенту? Чи не стає спікер заручником найрізноманітніших ігор, тоді як справжні рішення приймаються поза стінами Ради?

— Рішення, звичайно, приймаються в парламенті. Часто точаться неймовірно гострі дискусії. Об’єднання різних середовищ навколо тих чи інших питань — це важливо й непросто. Доводиться докладати чимало зусиль. Якщо ви питаєте, яка це діяльність, то це комунікація і переконування. Ти не переламаєш їх. Переламати залу неможливо. Якщо немає голосів, то їх немає. Єдине, що можливо, — і я не раз так робив, — це оголосити п’ятихвилинну паузу й попросити голів фракцій зібрати депутатів, які можуть бути в комітетах, у їдальні, на інтерв’ю. Бо коли я бачу, що набирається 222 голоси, то розумію: люди, які підтримують рішення, є, але вони просто відсутні в залі. І це єдиний мій спосіб: запросити до зали і, коли вони прийдуть, повернутися до голосування. Звичайно, формуючи порядок денний, ставлячи питання на голосування, я визначаю прерогативи й раджуся щодо них. Вважаю, те, що ми вносимо блокові питання на розгляд, дуже збільшило ефективність і глибину роботи. Це одна з тих важливих реформ парламенту, за допомогою якої я закликаю до визначення прерогатив, а також певних напрямів, що можуть бути, на мою думку, першочерговими. Але знову-таки тут мова про узгодження й переконання.

Однозначно є питання, для мене важливі. Я не приховую. Це питання безпеки та оборони. Так, я ставлю їх по кілька разів на голосування й повертаюся до них, бо вважаю, що це основа існування й виживання Української держави. Дехто каже, що це суперечить Регламенту, але то дурниці. Немає в Регламенті заборони повертатися до голосування, це звичайна норма. Як і рейтингове чи сигнальне голосування. Існує норма регламенту, і не вказано, скільки разів ти можеш це робити. Інша принципова для мене сфера — декомунізація. Пам’ятаю день, коли було ухвалено останнє рішення в законодавчому полі щодо Кропивницького. Я розумію, що ми минущі, прийшли й відійшли, а ця реформа, спрямована проти психологічного каліцтва, яке виникало, коли люди народжувались у містах, названих іменами катів, що вбивали їхніх дідів, залишиться на століття. Важко будувати Українську державу, живучи в місті Кіровограді на вулиці Лєніна, і йти добровольцями на фронт теж. Іще є питання квот для пісень на радіо та питання української книжки. Я цим займався цілеспрямовано, збирав наради, щоб вийти на рішення. Але це не є протискання, це довга підготовча робота, узгодження позицій. Стосовно радіоквот ми вже провели п’ять-сім дуже ґрунтовних нарад. Іще один принциповий для мене момент — лист до Вселенського Патріарха Варфоломія про Українську помісну церкву. Я не знав, як це спрацює. Зібрав усіх голів проєвропейських, проукраїнських фракцій, запросив Патріарха Філарета й кажу: «Благословіть нас». Він благословив, а зранку я йшов і не знав, яке буде рішення. Бо ж негативне мало б дуже недобрий ефект. Але все склалося гарно, і це для мене дуже важливо.

Ви були потім із візитом у Стамбулі. Як далі розвивається цей процес?

Мав дуже довгу розмову з Варфоломієм. Зараз ми маємо робочу групу з усіх представників фракцій, щоб напрацьовувати законодавство для забезпечення створення єдиної помісної православної церкви. Є багато законопроектів, і важливо вийти на ті, котрі об’єднуватимуть. Робоча група фактично займається виокремленням найважливіших із них та пошуком узгодження між фракціями. Звичайно, триває комунікація і з Вселенським Патріархом. Не все можу розголошувати, але один із планів — це представництво в Києві, так зване подвір’я. Вважаю, що Українська помісна автокефальна церква — питання набагато ширше, ніж релігійне, воно стосується національної безпеки.

Наскільки реально, на вашу думку, ухвалити цим складом ВР новий електоральний закон, щоб вибори у 2019 році відбулися за новими, чеснішими правилами?

Робоча група, яку я створив, ставши головою ВР, провела багато засідань, де ми розглянули всі наявні законопроекти стосовно зміни виборчого законодавства. Позиція в мене проста. Мій підпис стоїть перший під виборчим кодексом, де передбачено змінити систему виборів і до ВР, і до місцевих рад: запровадити відкриті списки з регіональними округами. Це означає, що в кожному окрузі люди голосують не тільки за політсилу, а ще й за певного депутата. Причому партія пропонує не одного, а перелік висуванців, і люди визначають, якого депутата хотілося б їм бачити. Той, хто здобув більше голосів, потім піднімається у списку вище. Поки що все це на рівні дискусії. Деякі політичні сили вважають, що вибори мають бути або просто з відкритими списками, або пропорційні. Але в залі половина мажоритарників, які мають свій округ і зна підтримують пропорційної моделі. Хоча дехто й підтримує. На мою думку, наявна пропорційна система із закритими списками, поєднана з мажоритаркою, де ми дуже часто бачимо вплив фінансових важелів, погана. Чи є нині достатня кількість голосів, щоб її змінити? Поки що ні, тривають дискусії. Від групи  ми звернулися до всіх фракцій із пропозицією надати свій висновок, і не щодо одного, а щодо трьох законопроектів, які їм підходять. Таким чином зможемо визначити, в якого з них найбільша підтримка. Поки що не всі фракції надали відповідь.

Чому українські політики ніяк не наважуються назвати вій­ну, котра точиться вже три роки, війною, винаходячи для цього багато красивих пояснень?

Запровадження воєнного стану — переведення країни в інший режим, де багато конституційних свобод будуть обмежені, де військові адміністрації мають перебрати управління регіонами. Це зміна самої філософії управління державою. Я вже не хочу дискутувати, чи в усіх командирів достатньо досвіду, щоб вони як голови адміністрацій провадили адміністративну й соціальну політику регіонів.

Плюс це, можна сказати, так історично склалось і не створює сьогодні суттєвих перешкод для ведення бойових дій. Ви знаєте, що я був прихильником оголошення воєнного стану, обіймаючи посаду секретаря РНБО. Говорив про це, особливо коли відбувалися дуже інтенсивні бойові дії. Нині питання навіть не на порядку денному. Введення не дасть ніяких додаткових можливостей для української армії, але може зупинити цілу низку процесів які нам доводиться проводити в реформуванні країни, зокрема електоральні. Ми не організували б виборів: ані президентських, ані парламентських, ані місцевих.

Ви бачите можливість реальних зрушень у напрямку звільнення Криму та окупованих територій Донбасу від російських збройних сил та найманців, базуючись на ситуації, що склалась?

Бачу перспективу в тому, щоб змусити Путіна вивести війська з окупованої території і щоб українські прикордонники та збройні сили взяли контроль над кордоном.

Які зараз найактуальніші завдання для українських державницьких сил?

Втриматися. Те завдання, яке стояло перед нами на Майдані, в АТО. І, хоч як дивно, воно залишається головним і сьогодні. Хто міг передбачити, як закінчиться Революція гідності, як відбуватиметься АТО? Чи підуть вони з Чернігівського напрямку, чи ні? Втриматися було основним завданням. Стояти на барикадах і тримати периметр. Так і тут. Звичайно, вкрай важливі і міжнародна співпраця, і реформування країни, і створення війська, і розвиток економіки. Мусимо паралельно, захищаючи країну, розвивати її, робити сучасною європейською державою з високими стандартами. Це вкрай важко в умовах агресії, але така наша ціль, до якої ми намагаємось іти.

Цьогорічний бюджет — уже бюджет розвитку. Ми збільшили видатки і на безпековий сектор, і на зарплати, і на будівництво доріг. Це показник переходу на вектор підйому української економіки. Звичайно, важливо визначати пріоритети, і нині ми це плануємо та обговорюємо. Сільське господарство, літакобудівна галузь, військово-оборонний комплекс, ІТ, розвиток інфраструктури і, звичайно, важлива для України (я теж виділяю на це час) регіо­нальна співпраця. Співпраці в балто-чорноморському союзі, в АБЧ (Адріатика — Балтика — Чорне море). Цього року матиму візити в Литву, Польщу, Хорватію, Румунію, де діятимуть майданчики міжпарламентського діалогу. Вважаю, для України дуже важливі тісніші відносини в цьому просторі й вона має всі перспективи стати в ньому регіональним лідером.

Чи може він бути якось оформлений найближчим часом?

Є різні форми. Скандинавські країни мають парламентський вимір. У нас є майданчик Європа — Карпати, де обговорюється можливість створення спільної інфраструктури Карпатського регіону, як це було зроблено з Альпами після Другої світової війни. Тоді країни того регіону зробили свій інфраструктурний проект. Це, звичайно, Вишеградська четвірка, яка виконує свою роль. Із форматом треба не помилитися, тому все має бути добре обдумано й обговорено перед тим, як виходити на конкретні рішення. Але я думаю, що міжпарламентська співпраця, яка є в країнах Північної Європи, цілком прийнятна й закономірна для нашого регіону. Можливо, це формат міжпарламентської асамблеї.

Що, на вашу думку, в поточному політичному процесі є червоною лінією, яку не можуть переступати наші державницькі сили: позачергові парламентські вибори, президентські перегони чи зміни до Конституції?


Позачергові вибори використовують як механізм дестабілізації. І прикладів тут багато, як-от Молдова. Там була подібна ситуація, коли багато років точилася боротьба між проросійськими і проєвропейськими силами. Нарешті останні отримали хоч невелику, але більшість, і тут-таки почалися скандали, мітинги, прозвучала вимога стосовно дострокових виборів. Причому двоє із трьох лідерів молдовської опозиції не приховуючи їхали в Кремль і звітували там. Наслідок дочасних перегонів — криза, зупинка траншу МВФ, а відтак президентські вибори, у яких переміг кандидат, що не приховує симпатій до РФ. Тож розуміймо: Путіну не потрібен шматочок Донецької чи Луганської області, який є сьогодні; плани Росії, як і 100 років тому, — контроль над усією Україною. Він уже бачить, що зброєю цього добитися важче, ніж століття тому, і запускає інші механізми дестабілізації та зміни системи влади в Україні на лояльнішу до нього. Щоб у результаті перевиборів утворилася така умовна «коаліція національної єдності», яка скаже: «Треба зшивати країну, а для цього — відмовитися від НАТО, ЄС та оголосити її нейтральною. Мовляв, інших способів об’єднати Україну немає. Мені зрозуміло, який існує план. Я вже не кажу про довідки, які маю змогу читати. Як на мене, недопущення реалізації цієї концепції — це як недопущення більшовицьких бунтів у Києві 100 років тому.

Як пояснити «зрадофілам», що часто-густо вони працюють на ворога, не завжди свідомо, але будучи його інструментом? Адже в цьому таборі чимало аж ніяк не втрачених для України людей…

І часто є багато підстав для критики. Тому я пропоную дивитися на речі концептуально. Дискутувати щодо тих чи інших питань можна до нескінченності. Бо зазвичай є помилки. Але, щоб пояснити, потрібні два моменти. Перший — власне пояснювати. Другий — твердо, крок за кроком іти вперед. Кожен місяць, кожен тиждень, кожен день Української держави — це наша перемога. Хтось це більше розуміє, хтось менше. Хтось впадає в тактику. Звісно, є чимало ботів, тисячі ворожих агентів, які сидять щодня в соціальних мережах для дискредитації та дестабілізації. Але, звичайно ж, є і багато патріотів. Ми згадували, як величезна кількість українських підрозділів була деморалізована й фактично розпущена через більшовицьку пропаганду. І там теж служило багато патріотів, добрих воїнів, але їх переконали, що то не наша війна, не наша держава, все не так, усі не ті, йдемо по хатах. До цієї тактики вдавалися завжди. Тому ключовий момент — твердо крокувати вперед, реформувати країну. І, звісно, щодня переконувати, формувати правильний кут зору, під яким ми оцінюємо ці події, про що я казав спочатку. Це дуже важливо.

За матеріалами "Тиждень"

 

Останнє оновлення (Вівторок, 14 березня 2017, 13:54)

 

Жити по-українські

Наші партнери

Громадське радіо та ТБ